Home page http://groups.google.com/group/grigorenko_ua	Трохи більше року минуло з того часу, коли весь світ, затаївши дихання, стежив за історичним протистоянням поліетнічного українського народу і корумпованої бюрократії, яка спирається на не менш корумповану імперіалістичну бюрократію іноземної держави. В той морозний грудень 2004 року світові з'явилася дійсно європейська політична українська нація, яка відкинула в бік багатовікові етнічні і релігійно-конфесійні відмінності. Надії на більш гідне майбутнє переповнювали як серця українських громадян, так і серця багатомільйонної української діаспори, розпорошеної по всьому світі. Надії переповнювали і серця багатьох народів на пост-радянському просторі. Однак усього лише через кілька місяців після Помаранчової революції, її номінальні лідери стали грати у стару гру. У престола нової влади закрутились «шустрики», що легко змінили блакитний одяг на помаранчевий, а дехто з недавніх революціонерів і зовсім попрямував за підтримкою в Москву. Помаранчова революція показала, що у України може бути гідне майбутнє, але за нього треба боротися. Майбутнє України в руках самих українських громадян. Про це ще раз нагадує стаття Леоніда Плюща - гарячого патріота України, шестидесятника, позбавленого на довгі роки свободи, покараного ув'язненням у психушку і висилкою за кордон. Фонд Генерала Петра Григоренка, публікуючи статтю Плюща, разом з ним висловлює надію, що в сучасному українському суспільстві вистачить здорових сил, здатних протистояти ксенофобам і імперіаліастам. На початку двадцятого століття молода українська демократія потерпіла крах не в останню чергу завдяки хвилі злобної ксенофобіі, тої, що захлюпнула країну, і союзу лівих кіл з імперіалістичними колами північного сусіда. Якщо антисемітизм, анти-татарська пропаганда і русофобія знову захлюпнуть Україну, то повторення історії може виявитися доконаним фактом. * * * Леонід Плющ Мені здається, що все це дуже по-радянськи. Взимку минулого року Надія Світлична u1087 прислала мені поздоровлення з наданням звання Героя України В. Стусові… і сумну приписку. В Інтернеті прочитав інтерв′ю з Д. Стусом: навіть дружину й сина помаранчеві клерки не спромоглися повідомити… Передивився усю галерею Героїв і статті про них. Вразили заголовки: «Ющенко зробив Стуса героєм». Схаменіться, він був героєм! Боже, що за відсутність етичного смаку. Ну, відмітив, визнав героїзм Стуса, але зробив? Етично-естетичного смаку в сучасній Україні небагато. Та й звідки йому бути в Малоросії? Ось Глузман жаліється, що на попелі й кістках Бабиного Яру збираються будувати «Общинный Дом»… Це трохи краще за антисемітський пам′ятник часів Брежнєва… Але звідки ця глухота у «вірноподданих» чи «професійних» євреїв? Чи це не вони колись захищали той злопам′ятний камінь? «Менi здається, що це все дуже по-радянськи» (Д. Стус). Одначе мова йде не про вірнопідданих. Читаючи Указ Президента про В. Стуса, неможливо зрозуміти логіку цієї нагороди. «За незламність духу, жертовне служіння Україні і національній Ідеї, високі гуманістичні ідеали творчості». Але ж майже одночасно зі Стусом так само героїчно загинули його побратими: Литвин, Марченко, Тихий. За ті самі риси й ідеї. Чим вирізняється з них Стус? Він – великий поет, але це не входить в поняття Герой... Виокремлення Стуса – спекуляція на його імені. Політиканство. Так, згоден, неможливо відмітити усіх героїв визвольної боротьби. Та й більш важливим на сьогодні є питання про визнання нашою державою боротьби УПА з Третім Райхом і Радянською імперією, як героїчної національно-визвольної. Та ці чотири – останні жертви боротьби проти Імперії. І надання їм усім звання Героя було б логічним і гідним символом пошани до усіх борців за незалежність й високі гуманістичні ідеали. Нажаль, і це все вже не має ніякого значення, бо звання «Героя України» давно знецінене. Ще його творцем, Кучмою. Та й Ющенко стільки їх «зробив»… Девальвація «Героїв» йшла паралельно девальвації престижу Президента… І разом з тим престижем знецінювалися ідеали Майдану, помаранчевої революції. І не встиг Ющенко урочисто відмітити Соборність і нових Героїв, як 23 січня Героя України надав депутатові Іванові Сподаренко за «особисті заслуги перед Українською державою у розвитку журналістики, послідовне відстоювання принципів свободи слова, багаторічну громадсько-політичну діяльність». В червні 2005р Секретаріат Президента засудив антисемітську пропаганду МАУП (Міжрегіональна Академія Управління Персоналом) та провокаційний «Лист 100», підписаний зокрема цим самим депутатом. Поясню популярно: «лист 100» – україномовна версія «Протоколів сіонських мудреців» і численної московської чорносотенної літератури. Серед тих, хто за словами цього Протоколу підриває українську державу, названо і Йосипа Зісельса. Зісельс мені відомий, як член Української Гельсінської Групи, за участь у якій якраз і загинули Литвин, Марченко, Стус, Тихий. В часи перебудови Зісельс був членом Української Гельсінської Спілки й одним із організаторів Руху. Це означає, що він ризикуючи своєю свободою (і таки сидів, двічі) відстоював той самий сіонізм, за який попав тепер у чорний список МАУП, і за ту саму демократичну Україну, яку він нині, за словами поборників свободи слова, знищує. Поборники в ті часи були на протилежному боці барикад. В 73-му, коли Стуси й Глузмани відпочивали по курортам ҐУЛАҐу, відстоювач розпочав свою «багаторічну громадсько- політичну діяльність», очолив «Сільські вісті». І спокійно розвивав українську журналістику… до сьогоднішнього рівня антисемітизму МАУП′ячих мудреців. Як зворушливо розповідають «Сільські вісті», над Сподаренком «довго збиралися хмари, а 1986-го вдарили громи й блискавки». Дивно, бо саме тоді почали потрохи випускати українських буржуазних націоналістів з ҐУЛАҐу. Хоча Зісельс ще сидів… а Сподаренко мужньо очолював боротьбу за свободу слова… у Вістях. Після скандалу навколо поборників свободи слова Пан Президент змушений був виступити проти розпалювання u1072 антисемізму МАУПами та їх видавництвом. І ось один з головних розпалювачів міжнацворожнечі зненацька Ним назначений Героєм «принципів свободи слова»… Гірше, бо як повідомляють ті самі С. Вісті, «Лідер соціалістів висловив побажання, щоб Іван Васильович відкрив першу сесію Верховної Ради наступного скликання, як парламентський старійшина»... Ото буде Чорна Сотня-Парлямент, не згірше Ґосдуми в Росії!.. У всіх цивілізованих європейських країнах нема свободи для расистської пропаганди. Можна зрозуміти пана Мороза з Соцпартії (порожевілої компартії, яка має глибокі традиції антисемітизму), який вставив Сподаренко у ведучу п′ятірку партії для виборів разом з давнім захисником вчорашньої Імперії С. Червонопиським, в свій час покаліченого клятими афганцями за захист Родіни…. Це той самий депутат СССР від Комсомолу, що брутально звинувачував в свій час депутата Сахарова в наклепах на Совєтскую Армію і Родіну. Крок Ющенка теж можна зрозуміти, якщо прийняти його логіку виборчої гри. Та яке відношення до героїзму, Майдану, України мають ці мишачі ігри боротьби за власну владу? Це вже не девальвація, це забруднення «ідеалів» й самознищення Президента. Він більше програє на виборах, ніж виграє в сьогоденній міжпартійній торгівлі. Бо вже й так для мас образ його все більше зливається з образом Кучми-Януковича. Мені особисто не жаль образу Президента. Він вже так багато зробив, щоб його заплямувати. Але з голови не виходить призабутий образ Російського Президента, що в свій час переміг комуністичну гідру Імперії і задушив два червоно-коричневі путчі. Добив Імперію (вона сама розвалилася, не дивлячись на спротив Червонопиських). І ось маємо образ: п′яний пахан Сім′ї, що віддала владу гебістам, мафіозі, імперіалістам. Що з ним сталося, тим героєм 91р? Компроміси. В політиці – неминучі. Не міг би задушити путчі, якби «під килимом» не домовився з молодими вовкулаками з КҐБ. І з новорусами. Ми не знаємо, на яких умовах отримав він підтримку Червонописької Армії й КҐБ. Та знаємо головну ваду Єльцина – слабкість нервів, характеру. u1053 Невеликий розум. Та Президент і не мусить бути мудрецем,... але мусить мати сильний хребет і вміння підбирати оточення. Ситуація з Помаранчевою революцією у Ющенка була кращою, ніж у Єльцина в 91р. Це була дійсно народна революція. В Помаранчевій революції поєдналося народне, масове невдоволення з тим особистністним (тобто принципово неманіпульованим) началом, яке виросло в Україні після 1986-1991р. Саме це породило Помаранчевий взірець мирних революцій. Навіть Російська демократія з надією чекала, що Українська демократія допоможе встати на ноги й Росії. Надії ці майже зникли. Таке враження, що оточення Ющенка весь час його підставляє, веде його до Єльцинського кінця. Скандал з сином і з пресою. Мафіозне оточення й дорадники. Балаганний спосіб зміни уряду Тимошенко. Жодна скандальна судова справа не доведена до кінця… Які підкилимні домовлення були у Ющенка, ми не знаємо. Та вже під кінець Майдану 2004р стало ясно, що пацюки кидають дірявий корабель Путіна-Кучми-Януковича і перелазять у новий. І саме вони в якості «помаранчу» стануть, стали головним ворогом демократії у 2005р. У Ющенка був шанс увійти в історію лідером нової України. Якщо б його цікавила не особиста влада, а Україна, якщо б він був представником Майдану, а не коаліцій вчорашніх політиків. І тоді у Ющенка був би шанс виграти історично. Інакше він виграє тимчасову владу вкупі з тим чи іншим колом «вчорашніх», які будуть продовжувати свідомо чи несвідомо заганяти Україну в Імперію. Кремль чекає (підштовхуючи!), коли Київ сам запросить варягів з Москви. Гра в компроміси з антидемократичними силами навіть тимчасових перемог не приносить. Ну, дав Ющенко (посмертно) в травні 2005р орден Ярослава Мудрого як жартують туркмени «Невідому солдату», батькові Ніязова. Та ця мудрохитрість не врятувала Україну від Довгорукого Ґас-путіна… Зате наблизила Ющенка до «бацьків народу»… Одним словом, надії на теперішню Помаранчеву владу нема. Надія лише на дійсних винуватців Помаранчевої революції: молодь та інтелігенцію. Вони мусять вирвати ініціативу з рук владних «помаранчів». Дисиденти (УГС) колись мудро зробили: пішли на компроміс з «ліберальною» інтелігенцією й створили Рух. Та далеко зайшли в цьому компромісі з хрунями, почали грати з владою і у владу. Влади не отримали, зайшли задалеко в компромісах і втратили той величезний морально-політичний капітал, що мали. Замазюкалися в «дєрьмократії». Перелаялись між собою, ось як Лук′яненко з Чорноволом за Президенство… Чи має сенс повторювати ту помилку? Боротьба за новий, гідний Майдану, Парламент не повинна звестися до «союзів» з псевдодемократичними й псевдопатріотичними партіями старого Парламенту. Чи є достатньо сил у молодої інтелігенції вияснити масам (а вони в 2004 році довели, що здібні вийти з-під впливу маніпуляторів) неспроможність усіх цих залишків комуністичної мафії вивести Україну з перманентної кризи? Розвіяти зневіру мас і запропонувати народові гідних кандидатів у Парламент? Чи вистачить сил у помаранчевої молоді протистояти будь-яким «мас-вістям»? Чи вистачить політичної гнучкості й безкомпромісності в цьому протистоянні? І в єднанні чесних масових сил? Безкомпромісність насамперед стосується мафій та національного питання. Будь-який союз з корумпованими силами чи шовіністами усіх ґатунків – повернення в болото радянщини й Малоросійську провінцію. Обидві проблеми взаємопов′язані. Протоколи чорних «100» спекулюють на іменах багатіїв-євреїв, змішуючи корупцію з багатством, багатство з національністю. Це завжди робили чорносотенці Росії. Це робив Гітлер. Повторював Хрущов. Зробив складником своєї боротьби з «сіонізмом» та «українським буржуазним націоналізмом» Брежнєвський режим. Тепер це продовжили МАУПи і соціалісти. Демократія не повинна віддавати боротьбу з корупцією й мафією в руки нацистів, як віддали дисиденти перефарбованим комуністам гасла демократії й незалежності. Саме тому вона не може допускати, щоб ця боротьба велася за національною ознакою. u1057 Сучасний геноцид чеченського народу розпочинався під прапором боротьби з чеченською мафією. І розв′язала античеченську війну мафія Московська. Чи припадково в час протистояння на Майдані головним козирем пропаганди Януковича була гра на національному питанні? На цьому грала Путінська пропаганда в Москві і на Заході. Усі імперські сили погрожували нам привидом розколу України за національною ознакою. Лякали антисемітизмом Ющенка-Тимошенко, Західної України. Слава Богу, Майдан продемонстрував політичну зрілість молоді усіх націй. З новим «Героєм» карта міжнаціональної ворожнечі знову пішла в «дєло». Ось чому українці повинні виступити проти злощасногоУказу. Не кажучи вже про моральний бік проблеми, ми мусимо протестувати хоча б з суто прагматично-політичних мотивів. Очевидно, міжнацпроблеми не обмежуються антисемітизмом. Український національно-демократичний рух забув про своїх союзників – кримських татар. І це теж не лише моральна проблема. Крим – одна з центральних точок протистояння Імперії й України. Чи припадково «наш» Крим так активно виступив за Януковича? Крим віддали на відкуп мафіям. Рабськи мавпуючи імперський фашизм, наші новопатріоти доповнюють його й русофобією. Російські демократи в Росії і в Україні – наші союзники. Це було в таборах, в часи Горбачова, на виборах 91р, на Майдані й надалі буде. Наш ворог – усі форми російського імперіалізму, комуністичного й антикомуністичного, фашистського й православного. І «нашого» шовінізму. Причиною поразки в часи громадянської війни 1918- 20рр був розбрат народу України, й зокрема буяння ксенофобії. У нас ще є шанс врятувати нашу незалежність і демократію. Тоталітаризм в Росії лише набирає сили, імперія хвора й слабка. Наш внутрішній ворог, залишки радянщини – ні на що конструктивне не здібні бездари. Вони продемонстрували це в 91р, під час 2-го Московського Путчу, під час Януковичевого путчу 2004р. Не дивлячись на всю затурканість та провінційність, народ України виявив себе під час цих переломових історичних подій зрілим. На відміну від мас в Імперії він не хворий на імперську манію ґрандіозо. Від молодої України, яка виявила себе в 2004р, залежить розвіяти масову зневіру і втому, породжену крахом Оранжевого керівництва. Колишній закордонний представник Української Гельсінської Групи Леонід Плющ, Франція. 28.01.2006 PS. Знов новина, рекламно-передвиборче відеошоу пана Президента: «Думай по- українськи»… І мені здалося, що зам′яко написав про Президента. Знов дорадники? Але ж є і власна голова? Стиль – це людина. Стиль Президентського заклику – стиль малоросійської Диканьки. Сентиментально-бадьорий, шароварний й хрущі над вишнями гудуть. Сподаренко під цими вишнями цілком на місці. Ольга, Володимир, Ярослав (не Мудрий, бо мудрість – смак). Сподаренкам-Кривобокам після виборів залишиться лише додати свого улюбленого Святослава Хороброго, щоб дорізати нерозумних хозарів. Засмутили передвиборчі пропозиції Пори-ПРП. Не слухайте, панове, Президента, думайте по-людськи, не йдіть у ті блоки, самі вовколисами станете… У вас ще є, здається, сила. Пощо вам ота Диканька, ви ж у Києві… P.P.S. Невже не знайдеться серед "Героїв України" хоч один, що не викине цю "бляху" Ющенкові назад, в знак протесту проти нацистської пропаганди? Леонід Плющ
	Нижче приведений текст Відкритого звертання в зв'язку з рішенням муніципальної ради міста Ялти установити пам'ятник Йосипу Сталіну. Текст, приведений нижче складений одночасно на трьох мовах: англійської, української і російської. Все три тексти автентичні. info@grigorenko.org. Відкрите звернення до Президента України Вікторa Ющенка і депутатів Верховної Ради України. Шановний Пане Президенте, Шановні Пані і Панове, депутати Верховної Ради, Щойно до нас надійшла тривожна звістка про те, що муніципалітет Ялти прийняв резолюцію про встановлення монумента Сталінові. Пам’ятник найкривавішому в людській історії тиранові - уже само по собі блюзнірство, але встановлення його в Україні, особливо в Криму, - блюзнірство потрійне! Дозвольте нагадати хіба декілька фактів з історії України, пов'язаних з людиною, яку неокомуністи намагаються подати як героя Другої Світової Війни. На початку ХХ сторіччя, будучи членом ленінського уряду, Сталін, поза будь-якими сумнівами, разом з Леніним і Троцьким несе відповідальність за примусове створення маріонеткового промосковського уряду. Вони безпідставно оголосили столицею місто Харків, в той час, коли законний український уряд в історичній столиці України Києві вів нерівну боротьбу проти інтервентів. Внаслідок інтернаціонал-соціалістичної інтервенції здійснене 22 січня 1919 року об'єднання України було анульоване, а значна частина України - анексована Радянською імперією. Починаючи з 1930-х років, Сталін і його кліка інсценували ланцюг показових процесів проти української інтелігенції, починаючи з сумно відомoгo “Процесу СВУ (Спілки Визволення України)". Сталін безпосередньо несе відповідальність за депортації так званих "куркулів", за знищення українського села і за неприхований геноцид - Голодомор (1932-33). Цю трагедію було відтворено у фольклорному епосі "Дума про Голод", яку співали переважно сліпі мандрівні барди-кобзарі. З метою знищиння народної памяті за прямим наказом Сталiна кобзарі були знищени. Внаслідок цього лиходійства було знищено не лише кобзарів, але й освячену віками народну традицію. У період між двома війнами, порушуючи умови Версальського мирного договору, сталінський уряд навчав у своїх військових учбових закладах офіцерів гітлерівського вермахту і в змові з нацистами готував світову війну. Всупереч брехливим історикам, Радянський Союз вступив у Другу Світову Війну не 22 червня 1941 року, а 1 вересня 1939, коли радіопеленг з Мінська вів німецькі бомбардувальники із смертоносним вантажем на Варшаву. А 17 вересня 1939 року радянська армія нахабно перетнула польський кордон і встромила ножа у спину знекровленій Польщі. Радянський Союз під керівництвом Сталіна вступив у Другу Світову Війну як агресор і союзник нацистської Німеччини і залишався таким до 22 червня 1941 року. Весь світ обійшли фото, де Молотов цілується з Ріббентропом; а боротьбу з фашизмом Сталін називав “антисоветскими действиями”, за що винні мали нести відповідальність. І понесли – багато антифашистів було кинуто в сталінські концтабори, де вони безслідно зникли. Напад на Польщу був першою, але далеко не останньою агресією СРСР. Після Польщі СРСР напав на Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву і Румунію й анексував три Балтійські держави, а також значні території Польщі, Фінляндії і Румунії. В 1944 році без особливого галасу, СРСР анексував Туву (Танну Туву), країну розташовану між Росією і Монголією. Сталіністи різної масті пнуться з усіх сил, аби переконати нас, що СРСР був атакований німцями зненацька. Однак вони не можуть пояснити, чому німецьким військам вдалося в перші ж години захопити біля двох мільйонів полонених і практично без опору промарширувати вглиб радянських територій. Вони також не в змозі пояснити, яким чином славетна пісня “Священная война” була замовлена Сталіним і написана до німецького нападу на СРСР, або яким чином мільйони примірників не менш відомого плакату “Родина-мать зовет!” були надруковані також до нападу Німеччини Відповідь проста - Сталін і його генерали не планували захищати країну, вони планували напад. І навіть не спромоглися передбачити віроломства з іншого боку. За їх кримінальне нахабство радянські громадяни заплатили мільйонами безглуздо втрачених життів. Дії Сталіна і його кліки були ні чим іншим, як зрадою Батьківщини. Та відразу ж по першій зраді Сталін вчинив другу, відмовивши у праві називатися військовополоненими радянським бійцям, захопленим (з його вини!) у полон. Полоненні всіх інших армій, користувалися в німецькому полоні правами військовополонених, винятком були тільки радянські солдати, і Сталін несе за це пряму відповідальність. Третьою державною зрадою Сталіна була його військова доктрина – “людей не жалеть!”. Це стало причиною жахливих, безглуздових масових втрат, коли людей використовували, як гарматне м’ясо. Наприкінці Другої Світової Війни на Ялтинській конференції (4-11 лютого 1945 року) Сталін домігся від Черчіля й Рузвельта жахливої згоди на депортацію політичних біженців, переміщених осіб і військовополонених до СРСР. Більшість з цих нещасних було розстріляно, мільйони зникли в ГУЛАГу. Ялтинська конференція завдяки Сталінові заклала фундамент холодної війни і підготувала залізну завісу для поділу Європи. Як заключний акорд війни, безпідставно названої Великою Вітчизняною, Сталін проголосив Днем Перемоги над нацизмом 9 травня, хоч увесь світ відзначає її 8-го. Назвавши Днем Перемоги неправильну дату, Сталін і тут відділив населення Радянського Союзу від усього світу. Але в Україні гармати в День Перемоги не замовкли. Партизанська війна проти радянської окупації тривала ще одинадцять років і забрала тисячі життів. У вигляді репресій проти українського озброєного опору Сталінський уряд депортував до Сибіру і на Далекий Схід мільйони українців. 18 травня 1944 року в Криму Сталін і його інтернаціонал-соціалістична кліка здійснила одне з найжахливіших злочинів проти людства - геноцид - вбивство нації. Депортація кримських татар поставила кримську націю на межу тотального знищення. Половину кримськотатарського народу було винищено, їхню культуру помордовано, а географічні назви замінено на російські. Слідом за кримськими татарами з Криму були депортовані греки та вірмени, після чого знищено сліди їхньої культури в Криму. Сталін та його нащадки свідомо замовчували факти знищення нацистами єврейського і циганського населення України. Більше того, Сталін після війни розгорнув брудну антисемітську кампанію, названу ним боротьбою з космополітизмом, з кінцевою метою депортації радянських євреїв таким же чином, як до того було депортовано корейців Далекого Сходу (1937 рік), поволзьких німців (1941 рік), понтійських греків (1942 рік), карачаєвців і калмиків (1943 рік), балкар, чеченців, інгушів, кримських татар, турків, курдів, хемшилів (вірменських мусульман), месхетинців (грузинських мусульман), вірмен і греків Криму (1944 рік) та багато інших. Шановний Пане Президенте! Шановні панi i панове Депутати! Спроби нео-сталiністів відродити пам’ятники кривавому диктаторові не що інше, як наруга над могилами розстріляних і закатованих комуністичним режимом, депортованих, в'язнів ГУЛАГу, ветеранів Другої Світової Війни. Зупиніть провокаторів! Не дайте вкинути Крим у вир протистоянь, з яких може не бути виходу! На обличчі нашої планети нема і не може бути місця пам’ятникам тим, хто вчинив особливо важкі злочини проти Людства!. Андрій Григоренко, Президент Фонду генерала Петра Григоренка (Нью Йорк, США) Володимир Буковський, пісменнік (Кембридж, Велика Брітанья) Віктор Суворов, історік (Лондон, Велика Брітанья)p> Олена Боннер, Голова Фонду Андрія Сахарова (Бостон, США) Ігор Рєйф, журналист (Франкфурт на Майні, Німеччина) Фiкрeт Юртeр, Президент Фонду Крим (Коммaк, США) Мустафа Джемілев, депутат Верховної Ради України Лесь Танюк, депутат Верховної Ради України Михайло Поживанов, депутат Верховної Ради України Ярослав Кендзьор, депутат Верховної Ради України Олександр Ткаленко, депутат Верховної Ради України Богдан Костинюк, депутат Верховної Ради України Микола Кульчинський, депутат Верховної Ради України Юрій Ключковський, депутат Верховної Ради України Юрій Криворучко, депутат Верховної Ради України Сергій Слабенко, депутат Верховної Ради України Микола Чечель, депутат Верховної Ради України Валерій Лебедівський, депутат Верховної Ради України Олексій Козаченко, депутат Верховної Ради України Олександр Омельченко, депутат Верховної Ради України Олена Бондаренко, депутат Верховної Ради України Михайло Косів, депутат Верховної Ради України Сергій Жижко, депутат Верховної Ради України Іван Драч, депутат Верховної Ради України Юрій Кармазін, депутат Верховної Ради України Віктор Король, депутат Верховної Ради України Іван Іванчо, депутат Верховної Ради України Володимир Яворівський, депутат Верховної Ради України Юрій Костенко, депутат Верховної Ради України Степан Давимука, депутат Верховної Ради України Іван Заєць, депутат Верховної Ради України Олександр Слободян, депутат Верховної Ради України Олекса Гудима, депутат Верховної Ради України Микола Круць, депутат Верховної Ради України Олександр Устенко, депутат Верховної Ради України Павло Мовчан, депутат Верховної Ради України Іван Томич, депутат Верховної Ради України Ярослав Джоджик, депутат Верховної Ради України Михайло Ратушний, депутат Верховної Ради України Андрій Шкіль, депутат Верховної Ради України Рифат Чубаров, депутат Верховної Ради України Степан Хмара, депутат Верховної Ради України Олександр Чорноволенко, депутат Верховної Ради України Валерій Асадчев, депутат Верховної Ради України Павло Качур, депутат Верховної Ради України Ігор Гринів, депутат Верховної Ради України Геннадій Удовенко, депутат Верховної Ради України Левко Лук’яненко, депутат Верховної Ради України Микола Мартинюк, депутат Верховної Ради України Вадим Трофименко, депутат Верховної Ради України Борис Беспалий, депутат Верховної Ради України Олег Білорус, депутат Верховної Ради України Сергій Соболєв, депутат Верховної Ради України Олег Лукашук, депутат Верховної Ради України Віктор Терен, депутат Верховної Ради України Костянтин Ситник, депутат Верховної Ради України Володимир Онопенко, депутат Верховної Ради України Валентин Зубов, депутат Верховної Ради України Михайло Гладій, депутат Верховної Ради України Ксенія Ляпіна, депутат Верховної Ради України Віталій Корж, депутат Верховної Ради України Ігор Насалик, депутат Верховної Ради України Леонід Деркач, депутат Верховної Ради України Борис Загрева, депутат Верховної Ради України Євген Гірник, депутат Верховної Ради України Микола Жулинський, депутат Верховної Ради України Олег Тягнибок, депутат Верховної Ради України Василь Бартків, депутат Верховної Ради України Лілія Григорович, депутат Верховної Ради України Юрій Оробець, депутат Верховної Ради України Леонід Черновецький, депутат Верховної Ради України Pavel Litvinov, Soviet Human Rights Leader, USA Martin Dewhirst, Honorary Research Fellow, University of Glasgow, Scotland, U.K. Vladimir Gershovich, Professor, Hebrew University, Jerusalem. Israel Yuri Orlov, Cornell University, Ithaca, New York, USA Далі>>>>>